Середа, Лютий 20

Українська вишиванка: орнаментальна скарбниця колективного генія

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr +

У вишиванці втілено чудеса народної вигадки, фантазії – це геометризований метод зображення краси. Матеріал з сайту ТСН.

“Цікавість до національної культури активізується в переломні моменти розвитку суспільства, коли стає очевидна криза його ідентичності”, – І.В.Проненко

В українському суспільстві сьогодні є надзвичайно великий запит на історію та народні традиції, зокрема, з’явилася шалена мода на вишиванки. Нині ми спостерігаємо переосмислення культурних традицій, коли окремий предмет, навіть якщо він давно вийшов з ужитку, стає дорогоцінною пам’яткою, духовне значення якої з плином часу зростає.

Ужиткова річ раптом стає витвором високого мистецтва, єднає недосяжну минувшину з нинішнім днем, час і простір перетворює на єдиний духовний вимір, спомин про пращура наповнює відчуттям близькості. Саме це сталося з вишиванкою.

Це легко пояснити, адже визначальними й унікальними рисами кожного окремого етносу окрім його рідної мови, житла, національного фольклору, кухні є найвиразніша візуальна складова – вбрання. Те, що українці найшвидше звернулись до традиції вишиваного одягу, зовсім не свідчить про нашу першочергову тягу до всього матеріального, а вже потім духовного. Насправді матеріальна культура, хоча й спрямована на перший погляд на задоволення побутових потреб, має духовні витоки. З давніх-давен вбрання, зовнішня оболонка, єдналось із внутрішньою сутністю людини, стаючи показником духовної якості, духовно-суспільної й соціальної ієрархії.

Матеріальна культура, хоча й спрямована на перший погляд на задоволення побутових потреб, має духовні витоки

Процес становлення традиційного народного вбрання охоплює всю територію, де проживають етнічні українці, він поєднує місцеві традиції з впливом інших народів і має логічний розвиток крізь всі історичні епохи. Та осьовим у формуванні української національної ідентичності було ХІХ ст. і – село. Саме село виступило хранителем давніх надбань, скарбницею давніх традицій протягом творення національних цінностей. Воно залишалось етнічно однорідним, в той час як міста були різнонаціональними. Невипадково уявлення про український національний стрій ще й нині часто асоціюється з селянським.

У сучасній розмовній і літературній українській мові на означення вбрання широко вживається слово костюм. Воно має французьке походження і у давній народній термінології цього слова не було. Українська мова має свої питомі назви як для окремих предметів одягу, так і для їхніх комплексів. Те, що тепер називаємо космополітичним словом костюм, означає повний комплекс убрання з багатьох предметів, і відповідає українському слову стрій.

Близькими за змістом є слова убір, вбрання, убрання, шати, шаття. Сьогодні здається несподіваним і те, що слова одяг у нашій давній мові не було, хоч і вживалося дієслово одягатися. Натомість існувала ціла низка слів –  ноша, одежа, одежина, одіва, одіво, одіг, руб, рубаття, рам’я. Побутували як повноцінні терміни слова для означення зношеного одягу – рамтя, шмаття, лахміття, лахи.

Дівчата. Серед. ХХ ст. НЦНК “Музей Івана Гончара”. Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара “Україна й українці”

Дівчата в національному вбранні. І пол. ХХ ст. НЦНК “Музей Івана Гончара”. Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара “Україна й українці”

Народні типажі. Кін. ХІХ ст. НЦНК “Музей Івана Гончара”. Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара “Україна й українці”

Дівчата в національному вбранні. Кін. ХІХ ст. НЦНК “Музей Івана Гончара”. Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара “Україна й українці”

Наречена з дружками. Серед. ХХ ст. НЦНК “Музей Івана Гончара”. Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара “Україна й українці”

Весільна пара. Серед. ХХ ст. НЦНК “Музей Івана Гончара”. Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара “Україна й українці”

Весільна пара. Серед. ХХ ст. НЦНК “Музей Івана Гончара”. Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара “Україна й українці”

Дівчина у національному вбранні. І пол. ХХ ст. НЦНК “Музей Івана Гончара”. Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара “Україна й українці”

Весільна пара у національному вбранні. Івано-Франківська обл. І пол. ХХ ст НЦНК “Музей Івана Гончара”. Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара “Україна й українці”

Легко помітити, що все це збірні іменники, які об’єднують назвою групу предметів та дають їм і якісну оцінку. Це ще один доказ їхньої давності й самобутності. В традиції широко побутувало невживане нині старовинне слово лудина (лудан, луда) – найдавніше доступне нам значення його – один предмет ноші, що покривав усе тіло, тобто традиційна полотняна сорочка, в ХІХ ст. ще однакова для чоловіків і жінок.

Основою українського народного строю є сорочка. Українська вишивана сорочка, кожна неповторна через безліч узорів і технік вишивання, має неповторну магнетичну силу краси. Шили сорочки з лляного чи конопляного домотканого полотна. Побутували в українській спеціальній лексиці і давні назви полотна – холст, холстина, узчина. Крій народних сорочок не відрізнявся особливою різноманітністю в першу чергу тому, що залежав від особливостей виготовлення і ширини домотканого полотна. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. з поширенням фабричних тканин – перкалю, а також під впливом міської моди крій сорочок став різноманітнішим.

Життя народу в певному середовищі, його побут, звичаї, природа, навики праці, критерії розуміння краси спричинили до відмінних принципів вишивання в окремих осередках, районах, і навіть у сусідніх селах. Вишивка стала однією з еталонних ознак у визначенні етнографічних зон.  Умови життя і побуту народу в горах, в рівнинно-степових, лісостепових районах знайшли свій вияв і в мистецтві вишивки.

В чорноземних районах Західного Поділля вишивка грубими чорними нитками килимового типу, яка виконувалась рельєфним кучерявим швом. На Східному Поділлі зустрічаємо так само вишивку чорним кольором, та вже з характерною делікатністю і мініатюрністю. Поширена на Поділлі давня техніка вишивання – низь – дозволила надійно зберегти і передати в спадок нащадкам особливі місцеві знаки і символи.

На фоні вічнозелених карпатських смерек веселкою горять багатоколірні вишивки Гуцульщини. Тут теж можна зустріти вишивку низзю, доповнену кольоровим виповненням та притаманною гуцулам декоративністю. Особливою вишуканістю вирізняється синьо-червоний колорит гірських районів Бойківщини. Далі на схід ця роздрібненість орнаменту зникає, на перший план виступають крупніші геометричні мотиви.

Вишивка Рівненського і Житомирського Полісся зберегла в своїх червоних ромбах і розетках архаїчні корені ритуально-побутового призначення і характерні давні орнаменти і композиції. Саме поліщуки зберегли найдавніші техніки вишивання, що імітують ткані орнаменти – занизування, заволікання, затикання.

Сорочка жіноча додільна вишита. Крамна тканина, заполоч; хрестик, пухлики, вистіг, рясування. Поч. ХХ ст. Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Пирогів. НЦНК “Музей Івана Гончара”. Фото: Олег Мітюхін

В кінці ХІХ ст. активно проходить процес перетворення, рослинні мотиви збагачують традиційний геометричний орнамент. Складні композиції із рослинних мотивів живописного характеру особливо набувають поширення на Київщині, Чернігівщині та Сумщині. Добре відома надзвичайно багата композиційними рішеннями біла вишивка Полтавщини, що підкорила всю Європу. Тут висока майстерність втілювалась через досконале поєднання багатьох вишивальних технік – лиштва пряма і коса, вирізування, виколювання, “солов’їні вічка”,  “зерновий вивід”, “курячий брід” та безмежне розмаїття ажурних мережок.

Сорочка жіноча додільна вишита. Домоткане лляне полотно, заполоч; лиштва, вирізування, хрестик, мережка, вистіг, рясування, зубцювання. Реконструкція 1994 р. Київська обл. НЦНК “Музей Івана Гончара”. Фото: Олег Мітюхін

Сорочка жіноча додільна вишита. Крамна бавовняна тканина, заполоч; гладь стебловий шов, рясування. Серед. ХХ ст. Сумська обл., м. Ромни. НЦНК “Музей Івана Гончара”. Фото: Олег Мітюхін

Традиційний графічно-плоскісний орнамент вишивки ХІХ ст. характеризується ритмічним взаємозв’язком усіх елементів, чіткою гармонійністю їхніх ліній. У розробці орнаменту вишивальниці досягли віртуозності, створивши численні узори і прийоми їхньої побудови.

Гідна подиву фантазія майстринь, а їх високий художній рівень був би неможливий без досвіду, набутого протягом тривалого часу. І за всім цим стоїть авторитет тисячолітньої історії народної творчості, що відбиває живий зв’язок між природою і осмисленою мистецькою реальністю.

Сорочка жіноча до підточки вишита. Бамбак, коноплі, вовна; низь, поверхниця, штапівка. І пол. ХХ ст. Вінницька обл. Томашпільський р-н, с. Стіна. НЦНК “Музей Івана Гончара”. Фото: Олег Мітюхін

Розвиток вишивки, як і всієї народної творчості, відбувається за законами спадковості і колективності. Орнамент вишивки, будучи відносно стійким елементом культури, зберігає в собі архаїчні пласти, що відображають давні міфологічні уявлення.

Орнаментальна різновидність – одна з основних особливостей вишивки ХІХ ст. Надалі ж мотиви архаїчного типу зазнають активних видозмін, доповнюються новими елементами, збагачуються засоби їх технічного виконання, відбуваються зміни і в кольоровій гамі.

Для народного мистецтва другої половини ХІХ ст. характерними були тенденції поліхромності, підкресленої звучності кольору, геометричний орнамент з його графічною точністю і чистотою виконання. У кінці ХІХ ст. новим явищем стала вишивка гладдю і хрестиком в поєднанні із стебнівкою. Запанувала червоно-чорна кольорова гамма, а техніка хрестикування своєю легкістю виконання і візуальною універсальністю почала поступово витісняти 200 давніх традиційних технік вишивки.

Українська вишивана сорочка, кожна неповторна через безліч узорів і технік вишивання, має неповторну магнетичну силу краси

Вишивка – це орнаментальна скарбниця колективного генія. В ній втілено чудеса народної вигадки, фантазії – це геометризований метод зображення краси. Вишивка зберігала іконографічне багатство давніх архаїчних магічних мотивів. Колективний досвід відбиває складною мовою вишивального мистецтва свій власний народний світогляд. Тут магічне та естетичне виступає в єдиному синтетичному взаємозв’язку. Дослідники народного строю називають сорочку не тільки улюбленою ношею українців, а й клітинкою свідомості, рисочкою національного характеру.

За останнє століття вишивання відділилося від утилітарного домашнього заняття, перейшовши в сферу естетичного. Багатство технік, розмаїття мотивів, вишуканий колорит і безліч семантичних загадок не дозволяють назвати вишивку ні промислом, ні ремеслом. Традиційна народна вишивка вже давно належить до мистецтва і є невід’ємною складовою культурного надбання всього світу.

Новини партнерів:



Share.

КОМЕНТУВАТИ